Вперше електроенергія з’явилася в нашому місті під час головування Олександра Пашутіна. Це відбулося ще до того, як знаменита «свічка Яблочкова» потрапила на паризьку виставку інноваційних винаходів і спричинила там справжній фурор. Сталося це 1881 року; єлисаветградці ж на той час вже активно користувалися електричним освітленням, до якого були приєднані центральні вулиці, аптеки, магазини та заклади освіти нашого міста. Більше на kropyvnytskyi.name.
Як все починалося та звідки взялася електроенергія в Єлисаветграді
Про те, що в місті з’явиться електричне світло єлисаветградці дізналися із місцевої газети. «Елисаветградский вестник», датований 14 травня 1880 року повідомив містянам, що до Пашутіна (тодішнього мера міста) приїхав російський винахідник Яблочкін. Роком раніше його проєкт електричної свічки викликав бурхливу хвилю обговорень у Лондоні. А поки вчені та представники влади західних країн метикували, як краще застосувати такий прояв прогресу, жителі українських міст вже починали звикати до електроенергії. Щоправда, в міські житлові будинки світло «підвели» вже в 30-х – 40-х роках минулого століття. А от центральні заклади громадського користування отримали цю перевагу першими.
Через тиждень після візиту Яблочкіна до Єлисаветграда новим освітленням був обладнаний міський бульвар та Клуб громадського зібрання. За кілька днів освітлення від центральної площі провели до зимового театру, що нині відомий як музично-драматичний театр Кропивницького. Також мережу під’єднали до аптек та магазинів, що знаходились по викладеній бруківкою вулиці, яку сучасні містяни називають Дворцовою.
Незабаром освітлення «проникло» і у відокремлені від центральної вулиці райони. Само собою, це викликало захоплення містян. Перший міський трамвай, що почав курсувати вулицями Єлисаветграду у 1897 році, також працював від живлення нового типу.
Перший проєкт електростанції від міського інженера Євгена Тамма
План загальної електрифікації усіх жилих та промислових об’єктів міста був розроблений у 1908 році. Ним керував місцевий інженер Євген Тамм, під наглядом якого вже була побудована перша помпова станція, що розташовувалася на Озерній Балці. Саме там інженер запропонував закладати фундамент майбутньої електростанції. Спочатку на електричне живлення був переключений водогін, який на той час функціонував вже чотири роки. Другу електростанцію було запропоновано збудувати там, де тепер знаходиться площа Богдана Хмельницького. Але її потужності мало б вистачити лише на обслуговування трамвая.
«Ту станцію, яка обслуговувала водогін, електростанцією назвати можна лише умовно. То була найпростіша динамо-машина, з допомогою якої насоси подачі води вручну замінили механічними. Застосовувалися такі машини виключно на одному об’єкті», – інформує Теплоенергетик.Ua.
Будівництво першої районної РЕС
В першій половині минулого століття, що ознаменувалося індустріалізацією усіх сфер виробництва, почали будувати першу в області електростанцію. Її фундамент був закладений на місці, визначеному Таммом. У 1926 році відбулося засідання Всеукраїнської Ради Народного Господарства, результати якого дали поштовх до розвитку сфери енергетики. Наступного року до Москви була відправлена делегація з нашого міста з метою обговорення потреби створення точки розподілу електроенергії для цивільного населення
«Постановили вважати за необхідне спорудити у місті Зінов’ївську електричну станцію потужністю 9000 кВт», – повідомляється на сторінці Теплоенергетик.Ua.
Укладення договору про спорудження електростанції у Зінов’ївську (одна із ранніх назв нашого міста) було історичною подією. Ось короткий витяг з нього: «…Предмет договору “ДЕТ” бере на себе розробку повного технічного проєкту Центральної електричної паротурбінної станції, загальною потужністю 9000 квт, з можливим розширенням її до 12000 квт, призначеної для забезпечення електричною енергією м. Зінов’ївська та його околиць, розташованих навколо міста у радіусі 25-30 кілометрів».
Про важливість цього енергетичного об’єкта в місті свідчить такий історичний факт: завод «Червона Зірка», який на той час вже був місцевим промисловим гігантом, звернувся до місцевої влади з проханням забезпечити його потужності електроенергією.
Темпи реалізації умов договору по будівництву просто вражали. Кропивничани і жителі області були задіяні в «народженні» електростанції: хто працював на будівництві, хто освоював складне нове обладнання, а хтось займався питаннями закупівлі обладнання та логістикою. Потрібно зазначити, що станом на 1928 рік будівництво електростанції «з нуля» вимагало титанічних зусиль. Для тодішніх промислових, енергетичних та адміністративних ресурсів це стало великим навантаженням. Проте навесні 1930 року представники міського партійного комітету відзвітували до Центрального комітету про готовність нової потужності до експлуатації.
Як війна нищила енергетику нашої області
На початку літа 1941 року до нашого міста зайшли німецькі окупаційні війська. Робота організацій і підприємств зупинилася. Робітники найважливіших потужностей отримали наказ від керівництва знищити все обладнання, яке не можна було евакуювати. Споруду, в яку вкладали титанічні зусилля упродовж двох років, необхідно було просто знищити. Хтось з місцевих робітників робив спроби врятувати хоча б якесь обладнання, проте це не завжди було реально. Наказ про евакуацію не віддавався аж поки німецькі солдати не опинилися на околицях міста.
До 1944 року електростанція не функціонувала, все обладнання і навіть приміщення були випалені. Але коли місто звільнили від загарбників, робітники повернулися на розвалини споруди, аби якнайшвидше відновити електропостачання до важливих міських об’єктів. У травні 1944 вже була готова до експлуатації перша турбіна станції. Через кілька місяців виконком обласної ради депутатів трудящих вже визначить переможців серед бригад, що брали участь у повоєнній відбудові і виконували робочі плани.
Ще не закінчилася війна, а місцеві РЕСівці вже не тільки відбудували завод, але й почали капітальний ремонт привезеного обладнання та роботи, що мали б збільшити коефіцієнт енергетичних потужностей заводу. Деякі предмети матеріально-технічного забезпечення були придбані у німецької фірми «Манн» ще до війни. Складну відбудовчу ситуацію врятувало те, що ці деталі до початку війни не встигли привезти до міста. Тож найстрашніші роки обстрілів та розрухи вони «перечекали» в безпеці.
Подальші роки повоєнної відбудови запам’яталися РЕСівцям постійними змаганнями за виконання і перевиконання планів. Знаковий рік – 1968, коли завдяки потужностям електростанції до осель жителів міста були підведені гаряча вода та централізоване опалення.
Спогадами про існування електростанції в буремні роки ділиться кропивничанка Марія Доценко. «Я тих часів не застала, але на будівництві (а потім – і відбудові) першої електростанції працював мій дідусь. Згодом туди (на роботу) пішов і батько. Пам’ятаю, що його робота вважалася надзвичайно престижною в місті. На власні очі відбудову не бачила, та пам’ятаю, як мої розповідали про неї».
Що ж, кіровоградці, які докладали зусилля для того, аби в місті було світло навіть в останній рік війни і справді заслуговують на низький уклін від нащадків. Адже уявити існування та розвиток міста без електроенергії не можливо. Завдяки їм ми бачимо сучасний Кропивницький саме таким, яким він є зараз.