Мільярди людей по всьому світу вважають доступ до централізованих мереж водопостачання та водовідведення само собою зрозумілим явищем. Прибирання в будинку, прання, гігієнічні процедури, приготування їжі та миття посуду – все це дається нам легко та просто завдяки тому, що ми звикли називати водоканалом та каналізацією. Тим часом ще менше двох століть тому, ситуація виглядала зовсім іншою. Щоб у житлі була вода, необхідно було тягати відра з нею від найближчої криниці або водойми, а для зливу нечистот доводилося в кращому разі копати ями. І для того, щоб побут людини набув звичайного вигляду, знадобилися десятиліття важких, трудомістких змін, побудованих на методах проб і помилок кількох поколінь людей. Не став винятком і Кропивницький. Більше на kropyvnytskyi.name.
Єлисаветградський водопровід
Щоправда, у роки становлення Кропивницького водоканалу, яким сьогодні управляє ОКПП «Дніпро-Кіровоград», місто мало назву Єлисаветград. Хай там що, виклики, з якими воно стикалося в той період свого розвитку, майже нічим не відрізнялися від викликів та проблем, характерних для тисяч інших міст імперії та решти світу. Тим часом влітку 2023 року міський водопровід Кропивницького відзначив своє 130-річчя, саме тоді у місті було освячено першу водонапірну вежу.
3 червня 1880 року Єлисаветградська міська дума під час чергового свого засідання вперше порушила питання необхідності організації водопроводу. Згодом на реалізацію цього першого та досить скромного плану піде близько 13 років. А сам процес буде пов’язаний із болючим пошуком фінансування, вибором підрядників, проведенням численних досліджень та будівельних робіт. Причому роботи з будівництва першого міського водопроводу зайняли лише рік, проте навіть за цей короткий проміжок часу тут вибігло чимало води, тому були свої причини.
У цьому місці варто зробити маленький відступ і нагадати, що останніми роками преса регулярно нагадує про не найкращий стан природних водних артерій у межах Кропивницького. Малі річки та струмки, яких у минулому тут налічувалося майже два десятки, свого часу стали основною місцевою системою водопостачання. А інженерні технології тих років, на жаль, перетворили їх у тому числі і на природну систему каналізації. Ці обставини і стали основою проблем, з якими столиця Кіровоградщини згодом зіткнеться у всьому, що стосується водопостачання населення.
Все, що було під рукою
Зрозуміло, навіть наприкінці ХІХ століття воду з річок та струмків жителі України використовували виключно для технічних потреб, навіть для тварин її забір здійснювався дуже рідко. Адже найбільш традиційним принципом водопостачання на той момент залишався колодязний. І Єлисаветград не став винятком, нехай і мав деякі особливості. Наприклад, одним із барвистих свідчень обстановки з водою на той час може стати запис від 1796 року. Згідно з цим історичним документом, у літній період річка Інгул майже повністю пересихає, залишаючи лише кілька невеликих озер, які поєднуються з гноєм та піском.
Ситуація з криницями виглядала простіше. На місці фактично єдиного в місті джерела було облаштовано три колодязі, а трохи нижче вдалося організувати кілька джерел для водопою. Щоправда, поширеною була й ситуація, коли вода в них вичерпувалася повністю, а тому бочкам (розвізникам води – прим.) доводилося довго чекати, поки вона спочатку накопичиться знову, а потім відстоїться і стане відносно чистою. Про те, що Єлисаветград має серйозні проблеми з прісною водою, говорили вже тоді, окремо натякаючи на те, що місцева влада при цьому навіть не думає про організацію в акваторії Інгулу шлюзів для підтримки достатнього рівня води протягом усього року.
Дякувати залізничникам
Драйвером майбутніх змін, як не дивно, став розвиток залізниць. Адже практично на всіх станціях облаштовувалися типові водопроводи, що не залишилося непоміченим для громадськості, яка вже тоді шепталася про необхідність перенесення цієї практики в населені пункти. Так і виникла ідея будівництва єлисаветградського водоканалу. Для цього в місто навіть запросили знаменитого інженера Алтухова та заснували водопровідну комісію. Її члени, до речі, у перші роки встигли намітити щонайменше п’ять потенційних місць для водозабору. Першим таким місцем стала балка, розташована вище за річкою Інгул за Петропавлівською фортецею, нині Балашівкою. Також під ці цілі відводили балку Явленої криниці, Озерну балку та колодязі на березі річки Інгул.
Пізніше було розроблено проєкт будівництва водопроводу, вартість якого оцінили приблизно в 395 000 рублів – солідна сума на той час. Втім, після затвердження проєкту у 1882 році, пройшло ще чимало часу, витраченого на переговори з підрядниками, щоб отримати водопровід із вищою якістю води та меншою вартістю. Одним із таких підрядників став інженер Пастухов, який узявся за будівництво водопроводу пропускною спроможністю близько 27 тисяч відер на добу. За попередніми розрахунками, саме таким було споживання води у місті, достатнє для забезпечення домогосподарств, тварин, міського благоустрою та функціонування місцевої пожежної системи. Тоді ж було встановлено перший тариф – 0,5 копійки за відро води. Він, до речі, виявився майже таким самим, як і в залізничних системах.
Перший водопровід
Будівництво водопроводу довжиною понад 30 кілометрів за цією схемою закінчилося в 1893 році, а через три роки його перевели в управління міської влади. Знизити вартість проєкту дійсно вдалося. Зрештою, було підраховано, що всі роботи обійшлися в суму трохи більше 276 тисяч рублів. А всі додаткові роботи, спрямовані на підвищення якості води, проводилися вже за рахунок підрядника, якого зобов’язали досягти певних показників. При цьому до складу системи входили 167 пожежних кранів та 160 дворових водопроводів. Першу в Єлисаветграді водонапірну вежу освятили 17 травня 1893 року.
Втім, з появою у місті такої ознаки цивілізації, як водогін, з’явилася нова проблема – проблема каналізації. Адже проєкт будівництва водопроводу просто не передбачав її існування. І вода, що ринула у двори городян, не лише дозволила їм вирішити безліч старих побутових проблем, а ще й створила чимало нових – стічні води зливались у найближчу річку. І якщо у Києві та інших великих містах стоки потрапляли до Дніпра з його незрівнянно більшими порівняно з Інгулом можливостями відновлення, то в Єлисаветграді санітарні умови залишали бажати кращого. Вирішенням цього питання міська влада зайнялася набагато пізніше, але це вже зовсім інша історія. Тим більше, що у XX столітті Кропивницький (на той момент Кіровоград) зіткнувся із новою проблемою.
Виклики нового часу
Інгул із його водоносним горизонтом пропонує гранично скромні та обмежені ресурси з погляду водопостачання міста. Тим часом Єлисаветград, а після Кіровоград, продовжував збільшуватися в розмірах і за чисельністю населення. Через 80 років після відкриття першого водопроводу населення міста становило вже майже 300 000 осіб, а його площа перевищила 10 000 га. І незважаючи на постійний розвиток місцевої системи водопостачання, її знос та відсутність інженерних розрахунків, що нівелювали таке зростання споживання, робили свою справу. Не врятувало навіть побудоване 1958 року Іскрівське водосховище. Втім, навіть без цих факторів проблема неодмінно далася б взнаки.
Вже в 1970 році потужність водопроводу у місті досягала 40 000 кубометрів щодня, зростаючи в дні пікових навантажень до позначки 60 000 кубометрів. Зрозуміло, природні джерела, що використовувалися для цього, облаштовані на стику століть, працювали на своїй межі. З того часу і з’явилася потреба у забезпеченні доставки води від місць з більш багатими водними ресурсами. І вже в 1973 році в дію було введено першу чергу водоводу «Дніпро-Кіровоград», що дав назву нинішньому оператору міських систем. Ця нитка довжиною 120 кілометрів давала продуктивність на рівні 60 000 кубометрів на добу. А в 1984 році, після введення в дію другої нитки, сукупна пропускна спроможність водоводу перевищила 100 000 кубометрів на добу. Наростити ці обсяги додатково вдалося ще й у 1992 році – тоді показник сягнув 150 000 кубометрів. Для забезпечення стабільності роботи всієї системи тоді ж було збудовано резервуарний парк та насосну станцію.
Втім, незважаючи на збільшену завдяки введенню в дію нового і досить дорогого водоводу пропускну спроможність, місту не вдалося вирішити проблему дефіциту води. Провину за це поклали на застарілу гравітаційну систему подачі, якої виявилося замало для доведення цінного ресурсу до всіх мешканців населеного пункту. Частково саме з цієї причини подача води в Кіровограді здебільшого здійснювалася за графіком. Винятком стала лише центральна частина міста. Найбільше страждали мешканці квартир на верхніх поверхах у нових спальних районах. Вирішити проблему вдалося лише 2004 року. Для цього довелося впроваджувати сучасні та економічніші системи подачі та розподілу водних ресурсів. Сьогодні Кропивницький споживає за добу приблизно 60 000 кубометрів води, більша частина якої забезпечується водогоном «Дніпро-Кіровоград» і лише 10 000 кубометрів – з місцевих джерел.